«Бути чи не бути» або покликання бути священиком створіння

Для того, щоб спастись самій та врятувати своє довкілля, людина повинна добре усвідомити собі хто вона, та яке її призначення у цьому світі. Людське єство органічно пов’язане із всім створеним Богом світом, і в той же час людина має природне покликання бути «священиком створіння».

Хто такий священик? Це той, хто бере в свої руки світ, щоби віддати його Богу, а у відповідь отримати Боже благословення. Через цей акт творіння комунікує із самим Богом і в такий спосіб спасається, адже воно є скінченне, дочасне. Апостол Петро вчить: «Ви ж – рід вибраний, царське священство» (1 Пет.2:9). Це означає, що кожен християнин має брати активну участь у священичому покликанню і освячувати своїм життям увесь світ. Нині люди часто не виконують цього призначення, і в цьому ховається корінь екологічної проблеми. Людина піддалася спокусі зробити останньою точкою відношення себе, а не Бога. Ми повинні свідомо і з вдячністю повертати світ Богу Творцю як жертву хвалення.

Виконання цього завдання чітко простежується в Божественній Літургії, де на проскомидії священик приймає пожертви, інтенції кожної людини. Раніше на цю частину Літургії приносились хліби та різні плоди Землі, які жертвувалися Богу, а після Служби Божої роздавалися потребуючим і творилися агапи, тобто спільні трапези. Окрім цього, безпосередньо перед епіклезою – призиванням Духа Святого – священик підносить Святі Дари, проголошуючи: «Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все». Приносячи жертву, ми самі стаємося частиною того, що жертвуємо. Наше місце як священиків світу в середині природи, а не над нею. Ми не управителі «господаркою», ми всього тільки «служителі», приносителі жертви. Будучи розумним єством, ми, приносячи жертву, не просто повертаємо світ Богу таким, яким його отримали, але працею рук наших переображуємо принесене. В Євхаристії ми приносимо в жертву Богу плоди земні не в первинному виді, але перемінені людською працею; ми приносимо на Престіл не зерна пшениці, а хліб, не грона винограду, а вино. З цієї причини в Церкві символічно заведено практику «залучення» людини до природи, а останньої – до участі через нас у Божій благодаті. Відбувається так зване «воцерковлення природи». На день зішестя Святого Духа (П’ятидесятниці) храми й житла людей прикрашаються зеленим гіллям – символом оновлення життя, а на свято Преображення Господнього – освячуються плоди землі.

Нещодавно ми святкували свято Хрещення Господнього (Йордан), де священик у присутності людей освячував воду і тим самим яскраво демонстрував виконання нашого обов’язку – повернення природі первинної святості. На все, що оточує людину, стягується благодать, любов і милість Господа. Таким чином Церква пригадує, що людина не повинна панувати та владарювати над створінням так, ніби є його власником, але як домоуправитель, в любові його доглядати і з вдячністю та благоговінням приносити його Творцеві. Природа – це дім, де людина не господар, але Божий економ, а також це храм, де вона – священик, служитель, втім не природі, а єдиному Творцю.

Освячення природи вкрай необхідне не тільки їй самій, але й цілому людству, оскільки руйнуючи її, ми, за принципом бумерангу, просто перестаємо самі існувати і тут наслідки екологічного гріха, про який ішла мова вище, є не моральними, але екзистенціальними. «Екологія» в цьому сенсі є справою нашого esse (буття), а не bene esse (доброго буття), тобто тут вже не йдеться про морально добре життя, але про питання бути чи не бути.

Прокоментуйте: