Маленька Хмаринка погойдувалася на легкому вітерцю. Зверху ніжно пригрівало сонечко. Їй було спокійно і затишно, і вона з цікавістю споглядала на Землю. Там, внизу, все було різнобарвне і миле. До неї долинав шум невеличкого струмка, шелестіння заквітчаного саду, клекотання лелек, квакання жабок, веселий сміх малих діток… Неймовірна краса розкинулася перед поглядом Хмаринки.

«Тут так добре, – думала Хмаринка, – як в раю, біля самого Бога!» Як багато вона може звідси побачити. Все зовсім інше, ніж тоді, коли вона стає частинкою струмочка, що біжить в долині. Там вона може розглянути тільки береги і хіба, іноді, в нього забігала гусочка чи качечка, чи хтось із діток мочив свої ніжки в літню спеку, щоб охолодитися. Хмарка дуже любила гуляти над цими місцями. Вона знає кожен тут куточок. Вже багатьма роками вона то гуляє над цією галявинкою, погойдуючись на крилах вітру, то дрібним дощиком скроплює гілочки дерев і травички, то, збираючись в більші і більші крапельки, стікає до свого струмочка.

Та раптом здійнявся дуже сильний вітер і почав відганяти хмаринку від її галявинки.

–Стій, ти хто, навіщо так сильно дути, ти відганяєш мене від моєї домівки! – з жахом закричала Хмаринка.

–Я Ураган – сильний і могутній, і я люблю показувати хмарам нові простори, женучи їх все далі і далі, – розсміявся вітер.

–Але ж я не хмара, я маленька Хмаринка, завжди відриваюся від свого струмка тільки тоді, коли можу в нього назад повернутися і гуляю собі тут зовсім не далеко, а тебе взагалі не мало б сьогодні тут бути, звідки ти взявся? – намагалася зав’язати розмову перелякана Хмаринка.

–Я піджену тебе зараз до твоїх подруг і ви станете величезною грозовою хмарою, я пожену вас далі звідси, до отих гір, що видніються на небосхилі, і там залишу, – безтурботно відповідав Ураган, не зважаючи на великі хвилювання Хмаринки.

–Ой, як же це далеко звідси! Я не зможу повернутися до свого струмочка, до своїх братиків і сестричок, я не буду ніжно напувати землю своєю прохолодною водичкою, а потім покривати ніжним пухким сніжком. Я буду грубою і жорстокою, як ти, – заплакала Хмаринка.

–Ти вже довго набулася в цих краях, уже час щось міняти, а я маю силу гнати величезні купи хмар навіть ще далі, – хизувався своєю могутністю Ураган.

–Але ж ти ніколи не залітав у наші краї, я чула про тебе тільки з розповідей. Тут завжди затишно і тут гуляють тільки легенькі вітерці, – мало не плачучи говорила Хмаринка.

–Ну, це було колись, ми і справді не мали можливості гуляти де хотіти, сили в нас були менші і можливості. Але, завдяки людям, ми тепер стали сильніші, могутніші, і з легкістю летимо туди, де нас ще ніхто не бачив, – гордо розповідав Ураган.

–Не розумію, – дивувалася Хмаринка, – при чому тут люди, вони ж не можуть хотіти, щоб ви сюди прилітали. Я знаю, що вони бояться вас, ураганів, торнадо, смерчів: ви злі, жорстокі, руйнівні, а люди люблять легенький вітерець, ніжне сонечко, тихий дощик.

–Так, вони може і люблять, щоб все було тихим і спокійним. Але ще вони люблять досхочу поїсти, гарно вдягнутися, їздити на машинах, літати на літаках – мати повний комфорт. А для цього вони використовують викопне паливо, яке спалюють на своїх заводах і фабриках, і своїм транспортом. А це паливо, коли згоряє, виділяє в повітря вуглекислий газ, який нагріває нашу планету. Внаслідок цього на всій планеті змінюється клімат. Земля не може справитися з цим, тому втрачає свою гармонію. Вона не контролює нас і ми можемо тепер змінювати свої території. Ми пробуємо летіти в нові місця, і нам це вдається, – злісно зареготав Ураган і щосили дмухнув на маленьку Хмаринку.

Їй стало холодно і моторошно. Вона відлетіла далеко, аж до невеличкого лісочка, що стояв на краю її улюбленої галявини. Вона всього кілька разів була так далеко від свого струмка. А Ураган збирався із силою, щоб дмухнути неї і відігнати її ще дальше. Хмаринка зупинилася над могутнім Дубом, і вже готувалася відлетіти ще далі від подуву Урагану, як раптом Дуб схопив її своїми могутніми гілками.

–Тримайся за мене сильно, і я допоможу тобі залишитися тут. Багато років тому, коли я ще був маленьким паростком і знемагав від спраги, ти полила мене ніжним теплим дощиком. Я запам’ятав твою добру ніжну посмішку і завжди здалеку милуюся тобою, коли ти виринаєш в небі. Тепер моя черга врятувати тебе від цього сильного Урагану, – схвильовано сказав Дуб.

Хмаринка міцно вхопилася за могутні гілки Дуба, а він огорнув її своїми листочками. Ураган подув дуже сильно, дерева нахилялися майже до землі, вони гуділи і стогнали від його неймовірної сили. А Дуб зімкнув свої могутні віти і не дозволив Урагану ввірватися в його крону і вигнати з неї ніжну Хмаринку. Ураган подув ще кілька разів, взяв із собою багато дрібних хмаринок і погнав їх далеко від галявини.

Стало спокійніше. Здалеку було ще чути завивання Урагану, але він уже був далеко за межами галявини. В небі защебетали пташки, з’явилися перші промінчики сонечка. Хмарка з полегшенням зітхнула. Дуб захистив її від Урагану. Його листочки були обшарпані, багато гілочок зламано, але він вистояв. Хмаринка обняла свого рятівника, опустилася на нього теплим дощиком, щоб обмити його рани і дрібненькими потічками побігла бо свого струмка.