Весна. Надворі тепло. Весело світить сонечко. Грайливий вітер колише травичку. Природа ожила від зимового сну та тішить всіх своєю красою. Та тільки сірому зайцеві зовсім нерадісно. Чому?  Відповідь одна - людина?

А що ж людина? Що таке людина? Людина. Має голову з очима, щоб бачити красу Божого творіння, вухами, щоб слухати й чути веселий спів птиць, носом, щоб нюхати у полі чи вдома на грядці запашні аромати тюльпанів, нарцисів та різних інших квітів, мозком, щоб думати.

Має дві руки, щоб працювати та доглядати за красою Божого творіння. Має дві ноги, щоб чимдуж прибігати на допомогу...

Але також і має черстве, як засохлий окраєць хліба, серце. Чому черстве, запитаєте Ви?  Та тому, що через закам'янілість серця людина не бачить, не чує, як нищить природу. Не допомагає їй, а руйнує. Руйнує те, за чим мала доглядати.

Людські очі не бачать, як під деревом сидить зараз тато-зайчик і ридає... Так, ридає через те, що щойно людина позбавила його сім'ї. Його сім'я - зайчиха, й маленькі зайченята щойно згоріли у вогні. А де ж він був, спитає ви? А бігав по корм, щоб прогодувати малечу..

Заєць ридає, а людина не чує, не бачить. А ще крім зайця є й інші тварини, й птиці, які загинули у вогні.

І всі вони просять: «Людино, схаменися! Не нищ нас! Не руйнуй красу Божого творіння!»

Фото: pikabu