«Гордість – найнебезпечніша пристрасть і матір усіх гріхів», – навчає нас, посилаючись на святоотцівську традицію, Книга Віри – Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» (777).

Св. Іван Ліствичник наступним чином описує цей гріх: “Гордість – це заперечення Бога, винахід диявола, погорда людей, мати згуби, дитина неправди, ознака неплідності душі, втеча від Божої благодаті, предтеча шаленості, причина упадків і біснування, джерело гніву, двері лицемірства, твердиня бісів, сховище гріхів, причина безсердечності”.

Як можемо розпізнати гріх гордості навколо нас та безпосередньо в собі самому, що є її основними ознаками? Егоїзм, зарозумілість, самовпевненість, самозакоханість, пихатість, впертість, свавілля, непоступливість, невдячність, дефіцит самокритики, алергія на будь-яку критику ззовні та небажання дослухатись до порад, готовність «йти по головах інших» для осягнення своєї мети… – все це тільки деякі з дуже і дуже довгого переліку симптомів цього важкого захворювання людської душі, смертельно небезпечного для самої особи, але рівно ж і для її суспільного оточення і всього створеного Богом світу.

Але що це таке гордість і в чому полягає її сутність? Що лежить в основі цього гріха? Що є її ключовою причиною? Гордість порушує першу і найбільшу заповідь: «Нехай не буде в тебе інших Богів крім мене» (Вих 20, 3). Опанована гордістю людина не бажає трактувати себе як створіння Боже, як створену на Божий образ (див. Бут 1, 27), але хоче поставити себе на місце свого Творця і цілком автономно будувати своє життя, писати свою особисту історію та самовільно впливати на своє безпосереднє оточення і на дійсність в цілому.

Гордість відсторонює людину від Джерела та Мети її життя. Вона зачиняє серце людини перед дією Божої благодаті та Його життєдайної любові. Гордість затьмарює свідомість і спричинює сліпоту стосовно Бога, основних правд віри, християнських та загальнолюдських моральних істин. Горда людина не бачить себе (чи не бажає бачити) в контексті Божої історії спасіння. Вона перестає замічати свою божественну природу і покликання бути свідком милосердної любові свого Творця до всіх людей і цілого створіння.

Гордість не лише затьмарює свідомість, але й поневолює свобідну волю. Горда людина не бажає визнавати Бога своїм Творцем і Спасителем і діяти згідно з Його спасаючою волею. Вона примушує людину говорити «нехай буде воля моя», замість «нехай буде воля Твоя». Образно кажучи, гордість – це свавільна дорога блудного сина до власної життєвої катастрофи. На жаль, від нашого блудного шляху страждають наші ближні, особливо ті, хто поряд, а зрештою і все соціальне та природне довкілля – весь створений Богом світ.

Особливо небезпечним є гріх гордості для людей, які в житті чогось досягнули, знаходяться на відповідному щаблі ієрархічної піраміди, здобули владу та маєтки. Небезпека полягає передусім у тому, що така людина вважає, що здобула все самостійно, що вона така гарна, добра, багата і «най-най» виключно завдяки власним зусиллям та заслугам і що не потребує ані Божої допомоги, ані підтримки своїх ближніх.

Особливо небезпечний гріх гордості для людей, які досягнули певного рівня досконалості і починають вважати, що дальше вже нікуди, що взірець до наслідування вже більш не потрібен, що не потрібні їм більш ані вказівки, ані поради…

Наслідки цього гріха, що лежить в основі всіх інших, є смертельно небезпечними для всієї створеної Богом дійсності. Передусім деградує сама особа. Ставлячи себе на п’єдестал Бога, вона дуже низько і небезпечно падає. Гордість в корені підриває спільнотні та суспільні стосунки, якість яких визначається готовністю послужити для спільного блага. Вона є першопричиною різних агресій та воєнних конфліктів, супільно-політичних та економічних проблем, а рівно ж і екологічної кризи.

Гордість перетворює людину з доброго домоуправителя (пастиря і садівника) Божого створіння у свавільного тирана, споживача та експлуататора, від самодурства якого «стогне і страждає» (Рим 8, 19) все створіння.

Даровані Богом для добра і спасіння всіх людей дари створіння гордий трактує виключно як матерію для задоволення власних потреб, що спричиняється до паразитування на тілі організму Божого створіння.

Опанована гордістю людина не визнає об’єктивної та конструктивної критики і переконана в своїй правоті, не бажає ані вчитися, ані змінювати свою шкідливу антиекологічну поведінку на краще і продовжує безпосередньо чи опосередковано знищувати своє довкілля. В свою чергу, знищення природних передумов існування веде до різноманітних негативних економічних, суспільного-політичних наслідків, загрожує здоров’ю та життю сучасників та майбутніх поколінь.

Чи існує вихід? Чи існує ефективне лікарство для цієї важкої хвороби – гордості? «Найкращим засобом боротьби з гордістю є вправляння в покорі, яка відкриває людину до Бога і робить її здатною прийняти Його преображуючу та визволяюючу силу», – констатує Катехизм УГКЦ (779).

Смирення, що полягає у послусі нашому Творцю та Спасителю і виконанні Божих заповідей, є ключем до подолання не лиш гріха гордості, але взагалі гріха як такого. Для цього потрібно лише відкритись дії Божої благодаті і в покірності серця скрушно промовити: «нехай буде воля Твоя»!

Д-р Володимир Шеремета,

Бюро УГКЦ з питань екології