«Від першого зерна, засіяного в невинному серці дитини,
буде залежати часто не тільки вартість тієї одиниці,
але може навіть ціла її дочасна й вічна доля»

Розпорядок Митрополичого Ординаріату про захоронки й дитячі садки ч.48/Орд. /1939 р. 

РОЗВАЖАННЯ

Відомі українські педагоги доводили, що природа – це велика сила, яка сприяє вихованню в дітей як любові до Батьківщини, тобто патріотизму (В. Сухомлинський), так і любові до Бога. Як слушно зазначав Г. Ващенко, «дітям слід не тільки показувати красу й величність природи, а й наводити їх думку на те, що ця краса створена Вищою Силою».

Владика Андрей надзвичайно любив діточок, бо розумів, що вони – цвіт нації, майбутнє Церкви й України. Був переконаний, що виховання має на меті сформувати в дитині особистість з розвиненими розумом, волею і серцем. Він вважав, що «на таку ціль, де йде про душу дитини, не вільно жалувати ні труду, ні видатків» (Розпорядок Митрополичого Ординаріату про захоронки й дитячі садки, 1939). Практично з перших літ перебування на митрополичому престолі Шептицький піклувався про дітей і молодь, велику увагу приділяв їх вихованню, зокрема, через літні табори в горах.

Праведний Митрополит активно підтримував українські молодіжні організації (зокрема, «Сокіл» і «Пласт») у проведенні літніх вишкільних таборів, навчань, екскурсій тощо. Він подарував пластунам чималу територію на горі Сокіл у Ґорґанах, де згодом було споруджено табір для молоді, освячений у 1926 році. Для дітей молодшого віку, тобто «новаків», започатковано табір в Остодорі, що був ближче до Підлютого. Владика Андрей любив перебувати серед пластунів, відвідуючи їхній табір. У розпорядок дня пластунів входили одноденні походи на вершини гір Ґрофа, Висока, Ігровище, Сивуля та інш. Поряд з одноденними, широко практикувалися багатоденні походи Ґорґанами. Адже, як вважали тогочасні природолюбителі, «мандрівництво – це тілесний і духовний відпочинок, це духовне відродження людини… Воно корисне і для здоров’я, що є незаперечним фактом, бо ж упоюватися тижнями бальзамом гірського повітря, купатися в кришталевих гірських ріках, вдихати запах смерекових лісів, – це не може лишитися без наслідків для здоров’я і загартує його на понурі холодні дні осени й зими» («Мета», 1939). «Побут в гірських оселях і таборах, участь у мандрівках дає ще один позитивний наслідок. Під впливом безпосереднього перебування з природою (…) родиться потреба якнайчастіше повертати на лоно природи.., що стає для людини джерелом здоров’я, фізичної та моральної сили. …вплив цього життя є великий, це явище якоїсь незвичайної сили… Усяка зустріч дітей і молоді з природою – це зближення до первісних форм життя, це відклик до найглибших основ життя («Мета», 1935).

Усвідомлюючи всі вищезазначені переваги відпочинку дітей на природі в таборах, Церква в особі Митрополита також сприяла діяльності туристичного товариства «Плай», культурно-просвітницьких організацій «Діточа оселя» та «Вакаційна оселя», що займалися рекреаційно-туристичною діяльністю в Карпатах, поєднаною з охороною природи.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• використовувати такі дієві знаряддя душпастирювання, як проведення виїзних літніх таборів для дітей і молоді, а також для дорослих на лоні природи (оптимально – у Карпатах);
• підтримувати духовно-екологічні табори від Бюро УГКЦ з питань екології (на загальноцерковному, єпархіальному, деканальному та парафіяльному рівнях), під час яких діти та молодь вчаться брати на себе відповідальність за створений Богом світ, любити свою Землю і бути її справжніми патріотами в повсякденному житті; скеровувати до цих таборів парафіяльну молодь та дітей, а також запрошувати єпархіальних та екзархальних референтів Екобюро УГКЦ для проведення тематичних екоднів у рамках своїх парафіяльних таборів, напр. «Веселі канікули з Богом»;
• практикувати мандрівки з парафіяльними дітьми і молоддю різними мальовничими куточками України.

Для мирян:

• затвердити «сімейне правило» віддавати своїх дітей щоліта в табори (християнські, екологічні, патріотичні);
• спонукати своїх дітей хоча б один раз взяти участь у духовно-екологічних таборах від Екологічного бюро УГКЦ;
• записати дітей у молодіжну організацію (наприклад, «Пласт», «Бойовий Гопак», «Католицьке Скаутство», «СУМ» тощо), які традиційно практикують виховання через участь у вишкільних таборах.

 «Кожній людині і кожному християнинові треба любити
рідний нарід й служити йому, навіть жертвою життя»
А. Шептицький, «Устав Студитів», 1906 

РОЗВАЖАННЯ

Господь, покликавши людину до життя, призначив їй окреме місце на землі, дав можливість жити й розвивати власні таланти, дав окрему мову, якою вона має спілкуватися? з іншими представниками своєї кровної й духовної спільноти, а також хвалити Божу премудрість і доброту. Ця Божа Премудрість промовляє: «Шануй свого батька і матір, щоб довго ти жив і було тобі добре на землі» (Мт 15, 4; Мр 10, 19; Еф 6, 2). Саме з цього випливає любов до Матері-Батьківщини (як природи рідного краю – Божих створінь, так і свого народу) та відповідальність за  її теперішнє і майбутнє.

Найвищою формою патріотизму є жертовна любов до Батьківщини, коли людина для свого блага терпить муки і навіть іде на смерть: «Більшої любови ніхто не має, як той, хто кладе життя своє за друзів своїх» (Йо 15, 13). Правдивому українцеві властива непереможна свободолюбність і ненависть до рабства й неволі. «З любов’ю до волі пов’язана й любов до своєї хати, до свого клаптя землі…; тверда віра в Бога і відданість їй, готовність жертвувати за неї життям» (Г. Ващенко, «Виховний ідеал». Брюссель, 1976). «Любов до Бога і Батьківщини – це дві найбільші любові кожної благородної душі», – писав Папа Пій ХІІ. «Хто є українцем-християнином, той є теж українським патріотом», – наголошував кардинал Й. Сліпий. Отже, правдивий патріотизм, заснований на любові до Бога, людини, природи і Батьківщини, завжди сприяє світовому поступові, гармонійному співжиттю народів на засадах нашої віри й моралі, веде до втілення Живої Євангелії на землі.

Те, що Митрополит Андрей був справжнім патріотом, мабуть, не викликає ні в кого сумніву. У першому пастирському посланні 1899 року він писав: «Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу й святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле життя»; «Християнин повинен любити всіх людей, але це не перешкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою родину і свою вітчизну. І як любов до ближнього не противиться любові до родини, так не противиться і любові до вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом. Любов у ділах полягає. Хто, перебуваючи у своєму статусі, сумлінно сповняючи свій обов’язок, працює для добра народу, є ліпший патріот, аніж той, котрий багато говорить, але мало творить» («Перше слово Пастиря», 1899). Він завжди власним прикладом і служінням доводив/утілював? істинну любов до України. «Він добре бачив поневолення свого народу окупаційною польською владою і старався цьому протиставитися» (Й. Сліпий, «Життєпис Митрополита Андрея Шептицького», 1958). Українська письменниця Олена Пчілка відзначила, що «був він щирим патріотом, могутньо підтримував справу пригніченого народу, давав щедрі пожертви на розбудження його національної свідомості…». Митрополит Андрей так пояснював свою всебічну діяльність: «Оскільки справжній патріотизм у своїй основі є справжньою любов’ю до ближнього, я став українським патріотом, і вся моя робота, породжена цією любов’ю, завжди мала своєю метою добро, яке я хотів зробити для своєї нації. Це добро було насамперед добром матеріальним з огляду на велику злиденність нашої Церкви і нашої нації; я зробив усе, що міг, аби цьому зарадити» (С. Гуркіна. «Патріотизм – історична пам'ять – молодь», 2009). «Я намагався охопити всі потреби нашого народу і принаймні частково їх задовольнити, … де йшлося про добро моєї нації» (о. К. Королевський, «Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944)», Львів 2014).

Відомі українські педагоги стверджують, що через контакт із природнім довкіллям патріотизм формується вже з дитячих літ. Природа рідної землі є потужною силою, яка виховує священне почуття любові до Батьківщини вже з дитинства (В.Сухомлинський, «Серце віддаю дітям», Харків, 2012). Дітей слід якнайчастіше виводити на прогулянки в ліс, поле, на річку, на озеро (Г. Ващенко, «Виховний ідеал». Брюссель, 1976). Вихований у мальовничих українських куточках Галичини – славній Яворівщині-Розточчі (у с. Прилбичі), Андрей Шептицький назавжди щиро полюбив природу рідного краю та всіляко намагався її зберегти, керуючись патріотичними почуваннями. Без сумніву, виявів патріотизму в житті та душпастирському служінні Митрополита Андрея було чимало, адже вся його діяльність була оперта на почуття любові до Бога і людини, рідного народу та Батьківщини.

Відсутність власної державності негативно позначилася на формуванні національної природоохоронної справи в Галичині. Українських природних заповідників у Галичині на початку ХХ ст. не існувало, тому проблема охорони природи, крім суто екологічного, набула ще й націо­нального характеру. В умовах австрійської і польської окупації кир Андрей Шептицький розгорнув активну природоохоронну і безпосередньо заповідну діяльність задля збереження природних багатств та утвердження серед українського народу ідеї любові до рідної землі. Владика добре усвідомлював неоціненне зазначення охорони і заповідання унікальних природних куточків Батьківщини, керуючись у цій справі зокрема словами американця Еноса Мілса: «Заповідники запобігають ламанню законів  ліпше, ніж поліція, лікують з більшим успіхом, ніж лікарі, піддають більше думок, ніж моралізаторські промови, дають більше освіти, ніж школа. Найбільшим добром народу є те, що дає йому міць і натхнення вести себе достойно. А цим саме є первісна краса й дика величність землі, на якій живемо» (Б. Лучаковський, «Заповідники та пам’ятки природи на землях де живе Український Нарід» // «Неділя», 1935).

Наприклад, митрополит Андрей так захопився красою смереково-кедрового лісу в горах Ґорґанах, що ініціював процес збереження цього пралісу для нащадків. У 1931 році він дав розпорядження про створення кедрового заповідника на горі Яйце, який урочисто був відкритий 1934 року та переданий невдовзі під опіку фахівців НТШ. Надзвичайно гарно описані патріотичні мотиви створення заповідника у відповідній грамоті владики Андрея: «Маючи на увазі велике значіння, яке має для науки і культури Українського Народу творення з цінних закутин нашої землі окремих заповідників, що по всі часи стояли б для грядущих поколінь та з яких молодь черпала б любов до рідної землі й училася пізнавати її красу, та котрі були б великим невичерпним джерелом для наукових і природничих дослідів і студій, та творили б спільну національну цінність, щоб дати основи до майбутнього українського національного парку в Карпатах» (ЦДІАЛ України, ф.409, оп.1, спр.1392, ар.141). Окрім кедрового, благословив створення першого в Україні природного заповідника давньої степової рослинності Опілля – «Чортова гора» біля м. Рогатина та ще одного заповідного об’єкта – урочища «Касова гора» біля м. Галича; робив кроки щодо організації першого Українського Парку Природи, який, на переконання фахівців, мав би стати «постулатом чести і престижу нації» та «справжньою перлиною нашої землі» (М.Горошко, В.Дудок, «Роль Греко-католицької Церкви у становленні природоохоронної справи…», 2000).

Ці приклади є яскравим виявом екологічної свідомості й культури Андрея Шептицького, його безмежної любови до Творця і Його створінь, до Батьківщини і рідного народу, заснованих на християнській вірі й моралі, виплеканих у побожній родині, на українських традиціях. 

Патріотизм Митрополита був рушієм інших природоохоронних й екопросвітницьких виховних заходів, а насамперед – туризму й дитячого таборування. Мальовничі краєвиди Ґорґан, джерельні лікувальні води й чисте гірське повітря сприяли розвитку мандрівництва в цьому куточку гір. Тогочасні мандрівники були переконані: «Мандрівництво стало виховним чинником у житті кожної нації. Мандрувати треба, щоби … ставати багатшим, всестороннішим. Не стане добрим українцем той, що не вийде поза межі свого вузького регіону… Пізнавання природи, вглиблення в тайни її життя мусить довести, особливо молодих, до глибоких перемін у їх чуттєвому наставленні до природи. Вони навчаться цінити скарби природи своєї Батьківщини, навчаться любити й дорожити ними, як найбільшим народнім добром» («Наша Батьківщина», 1937); «…інші народи в останніх часах живо цікавляться своїми землями, основують різні краєзнавчі організації.  …твориться в них окрема ділянка науки – краєзнавство...  А все це з одною метою: відкрити громадянству красу й живописність рідних земель, показати йому їх багатства й можливості господарського і культурного розвитку …щоби воно навчилося подивляти й цінити Батьківщину, любити Її й жити для Неї». (Наша Батьківщина», 1937). Як свідчать науковці, окрім оздоровчих мотивів, ціллю розвитку гірського туризму було й «збереження і примноження природних багатств краю, сприяння формуванню екологічної та духовної культури нації, адже від любові до рідної природи, до рідної землі у свідомості народу утверджувалася можливість зберегти свою національну ідентичність у майбутньому» (О. Гайдукевич, «Туризм і природоохоронна діяльність УГКЦ», 2006). Екологічна діяльність Митрополита Андрея полягала зокрема й у створенні «системи охорони природи як засобу національного і громадянського виховання українського суспільства» (Т. Прохасько, «Завдяки Митрополиту Шептицькому в Карпатах з’явилися форельні розплідники і заповідники», 2011). Він активно долучився до створення в 1932 році відповідного альбому з близько півтисячею світлин українських гір, важливим завданням якого  було вчити молодих українців «пізнавати і любити свій рідний край» (О. Бучацький, «Альбом столових дібр Гр.-Кат. Митрополії» // Мета 7, 1932). Іншим яскравим виховним засобом мав стати  науково-пізнавальний та природничо-дослідницький фільм про природу Ґорган, у створенні якого був зацікавлений й особисто благословив митрополит Андрей. Врешті, одним із поширених екопатріотичних кроків Шептицького стала охорона окремих вікових дерев – пам’яток природи, що мали наукову історично-культурну цінність тощо.

Слід наголосити, що Шептицький розумів таку важливу закономірність і взаємозв’язок: патріотична любов формується і зростає вже з дитинства через контакт із природою, і навпаки – природні багатства охороняються й зберігаються для нащадків завдяки дієвій патріотичній любові.

Місія українського народу склалась і складаєть­ся так, що він уже декілька разів змушений три­мати іспит на виборення своєї самостійної держа­ви. Втім, укотре припускаємося ряду помилок, які можна звести до однієї. Це недостатня любов до Батьківщини або повна відсутність її в керівництва й частини населення, тобто егоїзм і байдужість. Отож, приклад Митрополита Шептицького як справжнього українця-патріота, його альтруїстичне жертовне життя і діяльність є чудовим орієнтиром для нашої нації – від «верхів» і до «низів». Шептицький – це надзвичайна постать в історії нашого народу, у нашій Церкві. Тому напрошується порівняння з Мойсеєм, адже він робив для українського народу стільки ж, скільки Мойсей для свого (Блаженніший Л. Гузар, 2014). Слова Митрополита не розходилися з ділом, адже «проповідував», подібно як св. Франциск з Асижу, насамперед власним прикладом і вчинками, неабияк дбаючи і про формування в суспільстві екологічної культури й християнської свідомості. Тому природоохоронна діяльність Шептицького дала змогу зберегти для нащадків наймальовничіші природні місця, стала важливим виховним і патріотичним чинником у формуванні гідного українця-християнина. Сьогодні, живучи за принципами й настановами Митрополита Андрея, можна побудувати справжнє християнське і патріотичне суспільство, яке керувалося б принципами «інтегральної екології», тобто любов’ю й гармонією з Богом, людиною, собою і всім Божим створінням.

P.S. Відомий львівський науковець і природозахисник, сучасник Шептицького Ян Павліковський [1860-1939] писав: «Охорона природи – це збереження лику землі, отже, її краси і самобутніх рис. Природа є нашим спільним житлом, і ми прагнемо, щоб ця оселя не була заїжджим двором, в якому знаходять тимчасовий притулок волоцюги, а справжнім домашнім вогнищем, предметом прихильності і нашої опіки... Житло характеризує людину. Вид нашої Землі дає свідчення духовної культури і взаємно надає на мешканця культурний вплив. Яка людина - таке і житло, але яке житло - така і людина. Любов до природи єднає людину із Землею. Охорона природи - це діяльна й активна любов, в ній ця любов існує і стає реальністю; завдяки природі – посилюється. Ця любов до природи має високу моральну цінність.  Охорона природи облагороджує не тільки лик Землі, вона облагороджує людину…» (1932р.).

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• у рамках душпастирського служіння плекати свідомість екопатріотичного обов’язку, що ґрунтується на любові до Бога й полягає в інтегральній любові до Батьківщини, своїх ближніх, рідної землі та довколишньої природи;
• у рамках катехизації допомогти засвоїти, що свідченням живої віри є також відповідальність за спільне благо країни й мудре управління отриманими від Творця дарами задля збереження й примноження Його природної спадщини;
• у рамках духовних мандрівок чи прощ відвідати заповідні місця Шептицького – у Горганах, біля м. Галича (Касова гора) і м. Рогатина (Чортова гора);
• заснувати на парафії краєзнавчий та екопросвітницький гурток для дітей і молоді;
• щомісяця в рамках катехитичних зустрічей переглядати й обговорювати тематичні (краєзнавчі, історичні, етнографічні, культурологічні) програми, наприклад, тематичний відеоматеріал з ютуб-каналів «Ukraїner», «Хащі», «ПроПоходи», «Телеканал Фауна» тощо.

Для мирян:

• пізнавати та поглиблювати усвідомлення тісного взаємозв’язку між любов’ю до Бога, до Батьківщини, рідної землі та довколишньої природи;
• сформувати сталі звички бережливого ставлення до довкілля та мудрого управління природними дарами як вияв нашого патріотизму;
• у канікулярний час віддавати дітей у християнські екопатріотичні табори;
• брати участь в екопатріотичних прощах та духовних мандрівках (зокрема, на такі знакові вершини України, як Маківка, Говерла, Яворина, Лопата тощо);
• збагачуватись читанням краєзнавчиг книг про природні багатства України й пізнавати екологічні звичаї і традиції нашого народу;
• долучатися до екопатріотичних акцій із озеленення довкілля, порятунку тварин, прибирання від сміття природних куточків Батьківщини, налагодження роздільного збору побутових відходів тощо.

«Охоронювати й не винищувати самовільно які-небудь пам’ятки природи на церковних ґрунтах,
а особливо старі пам’яткові дерева при церквах…
Заінвентаризувати всі старі дерева при церквах і на приходствах..»
                                                                                  Відозва Митрополичого ординаріату, 1937 

РОЗВАЖАННЯ

 Митрополит Андрей навчає: шукати й пізнати Бога людина може через те, що від Нього походить, тобто через Його створіння (Муд 13, 5; Рим 1, 20), що є першою книгою об’явлення Божого («Християнська праведність», 1935; «Про безбожництво», 1940), у глибинах власної душі та серця («Божа Мудрість», 1932-33) й у Христі Воплоченому («Найбільша заповідь», 1901), тобто у Святому Письмі. Сьогодні Церква теж навчає, що, крім Біблії, такою «книгою», через яку Бог об’являється людині, є «безліч створінь, що існують у всесвіті», жодне з яких не можна ігнорувати: «Від безмежних краєвидів до найслабшої форми життя природа є постійним джерелом захоплення та благоговіння» (енцикліка «Славен будь», 85).

А. Шептицький ще на початку минулого століття закликав, щоб людина завжди пильно спостерігала за всім творінням (горами, сонцем, зірками, ріками, деревами, квітами, тваринами), за красою та гармонією між ними, і таким чином правдиво пізнавала Бога («Пам’ятка із Зарваниці», 1902), вчилася жити згідно з Божим порядком і законом. Він також підкреслював: людина має таємничий потяг до добра і краси («Найбільша заповідь», 1901), тому найчастіше в повчаннях Шептицького зустрічаємо думку, що всі створіння є «гарні і добрі», і весь світ є «прекрасний» і «гарний»; заклик до людей через красу сотворіння пізнавати Творця, Йому служити й дякувати, любити і прославляти Бога разом із усім Його творінням (лист до матері, 1883; «До моїх любих гуцулів», 1900; «Про церкву», 1901; «Найбільша заповідь», 1901; «Божа мудрість», 1932-33; «Про пантеїзм», 1934). Часто Боже творіння-природа було об’єктом естетичного захоплення Шептицького. Він писав: Господь «відкриває нам твори Своєї премудрости й краси та підносить до своєї любови», називав мальовничі гори «чудотворною іконою» й «кутиком землі.., осяяним Богом» (з листів до матері, 1883); подивляв блиск і світло сонця та спів птахів тощо. Йосиф Сліпий свідчив, що після лікування на гірському курорті в Закопаному (Польща) владика Андрей не раз згадував у розмовах татранські краєвиди.. («Життєпис Митрополита Андрея Шептицького», 1958).

Сьогодні, зауважує Церква, існує проблема обмеження доступу усіх людей до особливо красивих ландшафтів через їх приватизацію більш заможними верствами («Славен Будь», 45). У часи Шептицького, окрім вказаної проблеми була й окупація українських теренів, жахливі наслідки якої для довкілля і людини він бачив й усвідомлював.

З огляду на це, митрополит Андрей усіляко дбав, аби краса Богом сотвореного світу як спільний дар стала доступною для всіх – і сучасників, і нащадків.

З цією метою він  створив заповідники й резервати на церковних землях (Кедровий, Ялицевий, Сосновий, Буковий, «Касова гора» біля Галича, «Чортова гора» біля Рогатина, ставок «Нива», та ін. Привертають увагу тогочасні правила/приписи для туристів – відвідувачів заповідників, які, окрім традиційних для нас (заборона розпалювати вогнища, полювати, вирубувати дерев, зривати рідкісні рослини, засмічувати місцевість), категорично забороняли на території заповідника галасувати, співати, грати на яких-небудь інструментах, залишати написи й знаки на деревах, скелях та ін.

Митрополит сприяв розвитку краєзнавчих мандрівок і туризму в горах Ґорґанах, активно співпрацюючи з українськими організаціями («Пласт», УТКТ «Плай», «Вакаційна оселя», «Діточа оселя»); спорудив духовно-рекреаційні та оздоровчі центри («Кедрові Палати» у Підлютому, монаший скит у Лужках, віллу «Зелемінь» у Гребенові тощо);  підтримав створення фотоальбому про красу гір із майже півтисячею світлин-пейзажів; організував Музей природи Ґорґанської Верховини в Осмолоді; закликав духовенство активно насаджувати дерева й залучати до цих заходів дітей і молодь (Митрополичий Ординаріат. «О участи Духовенства у Святі садження дерев», 1924). Андрей Шептицький особисто подарував монастирю ЧСВВ у Крехові 150 саджанців лип, з яких на початку ХХ ст. висадили прегарну алею, що дотепер милує око монахів і відвідувачів Крехівської обителі.

Важливим аспектом екологічного служіння митрополита Андрея була охорона і збереження давніх дерев’яних церков, історичних сакральних речей та вікових дерев-пам’яток природи. Як свідчать біографи, він завжди любив гарні речі, які є «відбитком вищої Божої краси», і був пристрасним колекціонером, у тому числі старовинних церковних речей. Поступово зібрав доволі багату колекцію і невдовзі заснував у Львові Український Національний музей (К. Королевський, «Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944); Митрополичий Ординаріат. В справі Національного Музея, 1912»), у якому був і природничий відділ. Про цю прихильність до краси й сакрального він особисто згадував: «Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною я серцем відчував красу старої нашої ікони» («Мої спомини про предмет музейних збірок», 1930). Ще в перші роки очільництва греко-католицької церкви Шептицький зауважив непоодинокі явища демонтажу старих дерев’яних церков (Митрополичий Ординаріат, «Про збереження старих дерев’яних церков», 1910). Щоб позбутися такої загрозливої тенденції, ієрархія на чолі з митрополитом Андреєм упродовж першої третини ХХ ст. видала кільканадцять відозв про збереження і захист українських дерев’яних церков, старовинних церковних речей/ікон, давніх творів мистецтва, надгробних пам’ятників і вікових дерев. Також при Церкві було створено Центральну комісію для збереження пам’яток. Незабаром, у 1937 році, Шептицький видав розпорядження про консервацію і захист старих вікових дерев, які називав «прегарними» і такими, що «оживлюють цілий краєвид». Парохи зобов’язувалися всіляко їх оберігати, було заборонено без дозволу Церкви їх рубати. Яскравим прикладом подібних ініціатив стало збереження кількох старезних дубів у Підлиссі, родинному селі о. Маркіяна Шашкевича. Знаково, що тільки тепер, через століття від часу відповідних екологічних ініціатив митрополита Андрея, Церква почала офіційно навчати, що «екологія також стосується й захисту культурних скарбів людства в найширшому розумінні» («Славен будь», 143). 

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

Для духовенства:

• плекати екологію душі вірян, допомагаючи їм пізнавати Божественну красу та велич через пізнання краси та унікальної архітектури створеного Богом світу;
• озеленити територію навколо храму, аби віряни отримували й естетичну насолоду при відвідинах церкви (зокрема й під час молитви надворі влітку);
• практикувати екопрощі (зокрема для парафіяльної молоді) задля пізнання краси створіння та молитовного вшанування її Творця;
• організувати прощу до Крехівського монастиря ЧСВВ, де є липова алея Шептицького, та духовну мандрівку в с. Підлисся з фотофіксацією пам’яток природи – вікових дубів;
• під час відповідних катехиз переглянути й обговорити фільми про красу Богом сотвореного світу: «Сіль землі» (2014), «Дім» (2009), «Надзвичайні друзі» (2013), «Планета Земля» (2006) і «Планета Земля 2» (2016). 

Для мирян:

• подивляти в красі створінь Божу Премудрість і Велич, духовно й фізично відновлюватись, насолоджуючись красою створеного Богом світу;
• оберігати красу створіння від знищення та руйнування. Не зривати і не купувати первоцвітів. Віддавати перевагу спогляданню живої краси природи. Не намагатись приватизувати її, принести рослини додому, поставити у вазу тощо;
• плекати красу довкілля: висадити сімейно квіти, кущі, дерева поблизу оселі. Якщо можливо, залишити невелику ділянку саду чи городу недоторканними (за прикладом монастиря св. Франциска);
• відвідати Національний музей у м. Львові (на пр. Свободи), заснований Шептицьким, а також Музей митрополита Андрея Шептицького при парафії бл. Клименія Шептицького у Львові;
• відстежувати в соцмережах і поширювати дописи про дивовижну красу світу та окремих створінь: комах, птахів, дерев, рослин тощо (наприклад, деякі птахи в’ють гнізда неймовірної архітектури);
• прочитати й обговорити книгу «Діти, ця планета у ваших руках» (2004);
• переглянути сімейно й обговорити фільми «Птахи – мандрівний народ» (2001), «Блакитна планета» (2001, 2017), «Сезони» (2015), «Ковчег Аттенборо» (2012), «Досконала планета» (2021);
• відвідати Шевченківський гай у Львові, інші музейні комплекси поблизу Києва, Луцька, давні дерев’яні храми Гуцульщини/Покуття/Бойківщини на Івано-Франківщині чи Музей макетів дерев’яних церков у с. Пилипець Міжгірського району на Закарпатті;
• відвідати Діда-дуба в с. Стужиця Великоберезнянського району Закарпатської області, ясен Масарика в м. Ужгород. Віднайти, відвідати та заопікуватися подібними віковими деревами – пам’ятками природи в рідних околицях.