Тягар модного комфорту

Хіба не є загально прийнятим, вважати, що життя лю­дини повинно бути комфортним? Комфортною має бути робота (не завжди мається на увазі праця за покликанням, здебі­льшого – це робота за яку добре платять, ще й не багато ви­магають); комфортним повинен бути відпочинок, причому рі­вень комфортності вимірюється, як модно відпочивати цього річ. Тому, вже не є ди­виною, коли повертаючись з туру „ол інклюзів”, відкриваючи вхідні двері, ми одразу лягаємо на диван і, хочемо відпочити.

Намагання бути, як всі, жити не гірше за «інших» нагадує гру в якій діти стараються впіймати власну тінь, але якщо у випадку дитячої гри, це хороший пізнавально-розвиваючий процес, то для дорослих така поведінка, не що інше, як зане­пад і деградація. Людина перестає насолоджується своїми здо­бутками, навіть і матеріальними. Вона готова йти туди не знати куди за тим не знати чим, навіть якщо їй це не до впо­доби, лише б довести (не важливо кому і чи це потрібно), що вона не гірша за «інших». Людина перестає сприймати і розуміти себе саму, як особистість, втрачає людське розуміння „сенсу життя”, залишається лише одне бажання: «показати всім».

Та кінцевий результат такого життя, чи краще сказати існування, гадаю ми всі знаємо - це внутрішній розлад людсь­кої особистості. Життя стає один в один, як в Дантівському пе­клі, де ті: „що зле збирали й марнували все, приречені на чвари проклятущі, де скороминущі дари фортуни чинять зло, на бійки спонукаючи найдужчі” (Данте, божественна комедія). Очевидно, що йдучи на повідку бажань, майже одразу стаєш їхнім рабом, починаєш служити їм. Вони стають тягарем, який ще більше усугубляється тим, що кинути його неможливо, че­рез думку тих, які також втомились від такого стану речей, але боячись ще чиєїсь думки продовжують надриватись в ста­раннях показати, що їхній комфорт не гірший. Таке зачаро­ване коло практично неможливо розірвати, бо знову ж таки це не модно.

Тож запитаймо у себе таке: „Чи цей тягар дає якусь на­дію?” Чи це та надія, яка в пекельній імлі не залишить нас на самоті з нашими страхами і тривогами? Хіба людське життя не є обмежене часом, що б дозволити собі таку розкіш, як матері­альне рабство? Хіба сенс буття – це перетворитися на посмі­ховисько для майбутнього життя? Чи не прийшов вже час: „на себе глянуть небо кличе нас, показуючи світ в красі блискучій, а ми все в землю дивимся весь час. За це нас і карає Всевидю­чий” (Данте, божественна комедія)

за підтримки

Реновабіс