Меню

Чому Бог «закриває» очі на наші гріхи?

«Сказав Господь притчу оцю: В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені частину маєтку, що мені припадає. Батько розділив між ними свій маєток. Кілька днів потім, молодший зібрав усе й пустився у далекий край і там розтратив свій маєток: жив розпусно. І як він усе розтратив, настав великий голод у тім краю, і він став бідувати…

І як він був іще далеко, побачив його батько і, змилосердившись, побіг, кинувся йому на шию і поцілував його. Син сказав до нього: Отче, я согрішив проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. Батько ж кликнув до своїх слуг… Старший його син був у полі; і як він, вертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці…

 Той же озвавсь до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не порушив ані одного приказу твого, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. А коли вернувся оцей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє. Однак слід було веселитись і радіти, бо цей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк.15, 11-32).

Наблизившись ще на один тиждень до початку Великого Посту і відповідно до Воскресіння, Господь через притчу про блудного сина прагне Своїм Словом викарбувати в нашій пам’яті образ Бога як люблячого Батька. Без відновлення цього правдивого образу Бога в нашому серці існує великий ризик в «холосту» та без духовної користі провести час Великого Посту, а в довгостроковій перспективі – змарнувати життя.

Викривлене та хибне уявлення про Бога може призвести до того, що в часі посту та в нашому християнському житті усі молитовні й покутні практики, діла милосердя та усе, що плануємо робити, може перетворитись на таке собі беззмістовне «задобрювання» Бога, яке нічого спільного не має ні з постом, ні тим більше з автентичною вірою в Ісуса Христа.

Недвозначний сигнал про те, що в духовному житті ми можемо іти хибним шляхом та марнувати час, дає нам брак відчуття тихої радості та миру від усього того, що робимо. Обоє синів, як бачимо в притчі, жили без цього внутрішнього відчуття синівства по відношенню до їхнього батька: молодший нахабно забрав свій спадок і пішов геть, а старший, хоч і був поряд з батьком, так і не почувався спадкоємцем, не насолоджувався та не радів з усього того, що мав у домі батька. Без правдивого відчуття синівства по відношенню до Бога як Батька християнська віра перетворюється на безплідне, лицемірне та фарисейське виконування законів, ритуалів та приписів.

Приглянувшись ближче до відносин, які існують між батьком і його двома синами, чітко видно як «Батько розділив між ними свій маєток» (Лк. 15, 12), бо любить їх обох однаково. Отець Небесний всіх своїх синів і дочок любить тією самою безумовною любов’ю, бо усі ми Його діти, «а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа» (Рим. 8, 17).

Спадкоємство, в якому ми усі беремо участь, стосується як земного, так і надприродного виміру. І від того, як ми користуємось спадком, отриманим від Бога тут, на землі, у великій мірі залежить чи ми здатні прийняти той «маєток», яким є Життя Вічне з Богом у Його Царстві.

В земному вимірі кожна дитина Божа, починаючи від Адама, завершуючи останньою людиною, яка, в творчому Божому задумі, прийде у цей світ, має однакове та повноцінне право на все те багатство, яке Бог створив і для усіх своїх дітей залишив. А це: право на доступ до чистої води, право на чисте повітря та інший природній капітал, який Творець залишив у спадок для усіх людей, усіх часів та усіх континентів. Великий ризик, який може спровокувати реальний голод і то не однієї людини, а цілого народу чи навіть людства, – це коли одна країна, один «клан», сім’я чи поодинокі особи, – за прикладом «молодшого сина», – забирають свій «спадок» і, «живучи розпусно», бездумно витрачають за короткий час те, чого би мало вистачити на багато років для багатьох поколінь. Творець залишив нам у спадок один спільний дім – Землю, і якщо одні діти, йдучи на поводу власних забаганок, витрачають його, то лише питання часу, коли в тім краю настане великий голод і почнеться біда.

Однак жодне лихо чи голод у земному вимірі не можуть зрівнятись із тим великим голодом, який відчуває людина, яка живе поза Богом і серце якої волає: «Які ж то вони любі, Твої оселі, Господи сил»! (Пс. 84, 2).

Вдивляючись у сцену, як батько обіймає свого блудного, пораненого і знесиленого від гріховного життя молодшого сина, можна розпізнати одну архіважливу річ – цими люблячими руками батька є руки Ісуса Христа, розпростерті на хресті, якими Він обіймає кожну свою дитину, яка, каючись, повертається в обійми Батька. Отець Небесний дивиться на кожну свою дитину, навіть дуже грішну, крізь рани Свого Сина, а тому Він не бачить наших гріхів, а бачить виключно своїх улюблених синів і дочок.

Синівство по-справжньому можна відчути у святій Тайні Сповіді. А кожен, хто наважиться повернутись в ці люблячі обійми Отця Небесного, обов’язково почуватися повноцінним спадкоємцем.

Світ від війн, техногенних катастроф, екологічних та інших, нависаючих над людством загроз, можуть врятували лише відновлені стосунки з Богом як Батьком. А діти, які з трепетом очікують на отримання спадку – Життя Вічного у Царстві Божому, не житимуть на землі більше як хижаки, експлуататори, чужаки чи слуги, а житимуть як брати і сестри у Христі, яких можна буде впізнати через їхню взаємну любов між собою і через їхнє особливо трепетне ставлення до усього Божого Створіння – природи, яку Господь залишив своїм дітям у спадок.

о. Володимир МІСТЕРМАН.