Дорогі в Христі брати і сестри, щороку саме цією неділею завершується перший тиждень Великого посту. Період, який ми переживаємо, надзвичайно важливий, адже в особливий спосіб призначений для того, щоб відновити чи поглибити наш зв’язок із нашим Творцем – Небесним Батьком, а також і з тими, з ким він був втраченим. Час біжить дуже швидко. І ось, сьогодні, завершились перші сім днів духовних і тілесних зусиль на дорозі нашого покаяння.

Для більшості із нас є цілком очевидним, що покаяння є неможливим без його першого етапу – зустрічі із самим собою. Саме через іспит власного сумління, через заглиблення у почуття і думки наших сердець, ми відкриваємо собі правду про себе, про свої гріхи, лихі пожадання, погані звички. Дуже важливим моментом у цій духовній вправі є також те, щоб вона охоплювала всі без винятку ділянки нашого життя. Адже наслідком навіть одного гріха, що входить у наше життя, є руйнування наших взаємин із Богом. Гріх отруює зв’язок також із нашими ближніми і також з усім сотвореним Богом світом.

«Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт 6, 21).

Мабуть немає такої людини на цілому білому світі, яка б скоріше чи пізніше у своєму житті, незалежно від соціального статусу, релігійних чи політичних переконань, кольору шкіри чи етнічного походження не задавалась питаннями на кшталт: «а що для мене є цінним у житті?», «де є мій скарб?», «до чого прагне моє серце?», «яка основна мета мого життя?». Іншими словами, кожна людина в тій чи інший мірі відчуває потребу поставити перед собою ключове запитання: «а для чого я живу в цьому Богом створеному світі?». Чому ключове? А тому що, даючи відповідь на нього, ми стаємо здатними розставити на свої, правильні, місця все у нашому житті.

Стоячи на порозі Великого Посту, вищезгадані запитання є тим стимулом, який рухатиме людиною у пошуках правди аж до того часу, допоки людина не зрозуміє і не прийме своє автентичне місце серед Божого створіння і не почне співпрацювати з Богом у побудові свого щастя.

Євангелія М’ясопусної Неділі приготовляє нас до початку Великого Посту, як це робили євангельські уривки кількох попередніх неділь. У Неділю Закхея ми разом із митарем вчилися робити добрі постанови. Неділя Митаря і Фарисея вчила нас молитися так, як це робив митар. У Неділю блудного сина, ми дізналися про покаяння, як повернення до отчого дому Небесного Отця. І ось ми чуємо сьогоднішню Євангелію, яка пригадує нам про важливість діл милосердя для успішної духовної боротьби в часі Великого Посту.

Всі ми знаємо з Катехизмової частини про останні речі: смерть, суд, небо, пекло. Сьогодні ми чули те, про що нас питатиме Суддя після нашої смерті на тому суді. Це не той суд, про який ми знаємо з телебачення, газет чи власного гіркого досвіду.Судитиме нас не той суддя, який вміє гарно «засівати». І адвокат у нас буде невидимий – власна совість. Ми чули ті критерії, через які ми отримаємо спасення чи осудження: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт 25, 35-36). Чомусь я переконаний, що чимало з того, що питатиме нас Господь Бог на Страшному Суді стосуватиметься не лише наших ближніх, а й всього створеного Ним світу живої і неживої природи.

Дорогі в Христі брати і сестри, незабаром в календарях ми зустрінемо м’ясопусну та сиропусну неділі, якими Церква поступово готує наше тіло до Великого посту. На відміну від тілесного випробування, яке незабаром настане, духовне випробування розпочало свій старт в неділю про Закхея. Сьогоднішня неділя про блудного сина є логічним продовженням попередніх неділь і є безпосереднім приготуванням нашої душі до покаяння. Євангеліє сьогоднішнього дня дає нам привід задуматися над даром спадщини – Землі, яку ми отримали від Отця. Що таке спадщина? Це щось, що отримано в дарунок – безкоштовно від того, хто проявляє свою милість, любов і доброту до спадкоємця. Втім, слід зазначити той факт, що спадщина не може появитися з нічого, вона є результатом праці того, хто її надбав. Чого не скажеш про того, хто її отримав.

Сьогоднішнє свято прославляє не людей чи людину, а тих, кого ми уявляємо чи малюємо, як людей. Кожного разу, коли ми молимося Символ віри, ми стверджуємо правду про Бога Творця, який створив не один, а два світи: світ видимий і невидимий. Святкуючи свято Архистратига Михаїла і всіх сил безтілесних, ми згадуємо тих мешканців невидимого світу, яких ми називаємо ангелами. Ангели – це істоти із розумом і свобідною волею, покликані до служіння Богу та людині. Архистратиг Михаїл був тим ангелом, який на чолі ангельського війська виступив супроти іншого ангела, Люцифера, що став ворогом Господа Бога і людини через гріх гордості. Його ми знаємо під іменами Диявол та Сатана. Кличем, що стався іменем Ахистратига Михаїла було: «Хто, яко Бог!» Люцифер, який, згідно з церковним переданням, був найрозумнішим ангелом і стояв найближче до Господа, через нерозум та гордість був переможеним та скинутим на землю. І земля, що мала бути особливим місцем спілкування Бога і людини, стається вмістилищем гріха через співпрацю людини з дияволом, а не з Богом.

Притча про весільний бенкет, яку сьогодні читають у всіх наших храмах є чудовою ілюстрацією взаємостосунків Бога і людини. Ця неділя співпала із відзначенням вже традиційного для нас свята Дня Бога Творця. Назва цього свята розкриває нам сенс та зміст святкування, адже вказує на Бога Отця, як нашого Створителя і нагадує про ту роль управителя створеного світу, яку Господь виділив людині. Читаючи в це свято євангельську притчу про весільний бенкет, можна і потрібно сказати про те, що кожного з нас Господь кличе до життя, немов би запрошуючи нас до спілкування із собою. Віруюча людина може побачити Бога, Його любов і піклування у всьому, що оточує нас із вами. Віруючий вчений бачить Бога у досконалості фізичних законів та різноманітності форм життя на Землі. Селянин споглядаючи на пори року, пораючись біля землі та збираючи урожай свій, дякує Тому, хто є причиною його достатку і споглядає Створителя у красі оточуючого світу. Навіть дитина задає собі питання: хто посилає на землю дощ і запалює небесні зорі. Проте, більшість людей навіть не здогадуються про те, що їхнє життя полягає в тому, щоб віднайти шлях до Бога, прийнявши Його особисте запрошення.

Притча про блудного сина чи доброго Батька, як її інколи називають, є уроком покаяння, що приготовляє нас до благодатного часу Великого Посту. Це історія про покаяння, якому передує упадок, покаяння, якому передує гріх. Це розповідь про сина, що через власну легковажність покидає дім любові, Отчий дім, і повертається до того дому іншою людиною, та все ж сином. Це зворушливий опис батьківської любові, надії та очікування, що не піддається логічному поясненню, а просто змушує думати – думати про Бога і думати про себе. І, врешті-решт, це розповідь про мене, одного з тих мільйонів синів, який щодня звертається до Бога «Отче».

Притча розпочинається дуже просто, і її сюжет швидко розвивається. Ми перечитуємо чи слухаємо цю притчу з надією якнайшвидше почути ту частину, яку, напевно, всі люблять найбільше. Маю на увазі до сліз зворушливу зустріч Батька і блудного сина десь на дорозі перед домом, зустріч, яку так люблять зображувати художники. Однак слід звернути увагу на те, що є на самому початку розповіді: син вимагає у рідного батька отримати свою частку маєтку, що, безперечно, мало б дуже образити Батька. Але стається щось зовсім інше. Тут немає опису ображеного батька, криків, сварки, а є проста констатація факту: «І батько розділив між ними свій маєток». Кожен із синів отримав свою частку маєтку, до якого вони мало що приклалися. Про що це свідчить? Ні про що інше, як про любов і довіру Батька.

Сьогоднішнє торжество Господа нашого Ісуса Христа, Царя Всесвіту, вінець літургійного року, знаменує також закінчення Року Віри, оголошеного Папою Бенедиктом XVI, до якого ми зараз подумки звертаємося з величезною любов’ю і вдячністю за цей дар, який він нам зробив. Цією провіденціальною ініціативою він дав нам можливість знову відкрити для себе красу того шляху віри, який почався в день нашого Хрещення, який зробив нас чадами Божими, і сестрами, і братами в Церкві, – того шляху, кінцевою метою якого є наша повна зустріч з Богом і впродовж якого Святий Дух очищує, піднімає і освячує нас, щоб ми змогли увійти в щастя, якого жадає наше серце.

Хочу також адресувати сердечне і братнє вітання присутнім тут Патріархам і Верховним Архієпископам Східних Католицьких Церков. Знак миру, яким я обмінявся з ними, – це насамперед знак вдячності єпископа Риму цим спільнотам, які сповідують ім’я Христа з гідною наслідування вірністю, нерідко оплаченою високою ціною.

Цим жестом, через них, я також хотів би обійняти всіх християн, що живуть на Святій Землі, в Сирії і на всьому Сході, щоб випросити для них дару миру і злагоди.