Ваше преосвященство, Владико Йосифе, всечесні отці, преподобні брати і сестри, дорогі в Христі брати і сестри. Слава Ісусу Христу! Найперше дозвольте мені привітати достойних гостей з Канади, які сьогодні є між нами: пана міністра еміграції, мультикультурності і громадянства Джейсона Кенні та надзвичайного і повноваженого посла Канади в Україні пана Троя Лупашника.

Дуже часто у Святому Письмі ми знаходимо один глибокий символ, який нам розповідає про Бога. Тим символом є Боже око. Я думаю, що багато з вас бачили той знак Божого ока у трикутнику, який споглядає на безодні, на Всесвіт. З одного боку це Боже око означає неустанне чування і захист Божий над праведником, але з іншого боку це Боже око є знаком всепроникаючого глибинного пронизування отим Божим баченням усього сотвореного, зокрема людського серця. Псалом 139 каже нам: «Боже, Ти знаєш мене, коли сиджу і встаю я. Ти знаєш глибину мого серця. Пронизь мене Твоїм оком. Якщо я є на неправдивій дорозі, скеруй мене на путь істини». Можливо, оцей символ всепронизуючого Божого Батьківського ока є гарним впровадженням для нас у цю неділю, для нас, які слухаємо притчу про блудного сина.

Усе Боже створіння перебуває в очікуванні приходу свого Господа, сподівається знову знайти Того, хто зробить його довершеним та сповненим миру. Єврейською мовою «мир» звучить як «шалом», що означає «не бракує нічого, що є необхідним для повноцінного життя».

У Святому Письмі саме Ісус Христос уособлює мир. Він приходить до свого Створіння, як жених до нареченої, котра створена так, що лише в Ньому віднайде абсолютний мир, адже саме з Його повноти вона постала: «… з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка» (Бут 2, 22). Святе Письмо часто представляє Божий народ, а з ним і ціле створіння як Невісту Господню.

Оскільки Божий світ був створений у Христі і для Христа, як Його тіло, Він опікувався створінням, як власним тілом. Відповідно, Христова невіста (Церква) має чинити так само. У такій гармонії вона мала б зростати і зустріти свого Жениха у Світлий День Пасхи – Його Другого Пришестя.

«Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19, 10). Цими словами Христос запрошує кожного з нас взяти участь у божественному промислі спасіння людини та усього створіння.

Вже з перших сторінок Святого Письма дізнаємось про створення Богом світу як цілісного організму, невід’ємною складовою якого є сама людина, котра покликана піклуватись про нього і оберігати як зіницю власного ока. Однак людина дозволила себе обманути дияволу і стала невільницею нової руйнівної «логіки життя», яка загрожує не тільки суспільству, але й всьому створінню, яке вона покликана оберігати. Але незважаючи на те, що людина відкинула Бога і забула про своє первинне покликання, Господь залишається вірним своїм обітницям.

Євангеліє 15 неділі по Зісланні Святого Духа представляє нам розмову Ісуса Христа із законовчителем. Питання, яке задав законовчитель Ісусові, щоб його випробувати, стосувалося найголовнішого – спасіння людини. Для спасіння Господь дає людині заповіді Божі, які є дороговказом до Царства Небесного. Так як дорожні знаки є дуже важливі і другорядні, так і заповіді Господь дає людині різноманітні. Законовчитель захотів почути від Христа ту одну, яка є ключовою для людського спасіння. Але Ісус називає не одну, а дві, на яких тримаються закон і пророки. Зі слів: "Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю", – розпочинається кожна юдейська молитва. Через її дотримання людина перебуває у зв’язку зі своїм Творцем. Друга заповідь має не вертикальний, а горизонтальний вимір і взята Ісусом із Книги Чисел: "Люби ближнього твого, як себе самого". Тут ключовим словом також є любов. Той, хто дав ці заповіді, сам їх і виконав. Дивлячись на хрест, у якому перетинаються вертикаль і горизонталь, пізнаємо ці два виміри Бога і ближнього. Ближнім виявився розбійник, який розкаявся. Відтоді знак хреста є найкращим виявом любові: синівської – до Отця, Божої – до людини. Кожна любов випробовується готовністю померти за того, кого любиш.

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє, нехай святкує увесь видимий світ і невидимий, Христос бо воскрес – радість вічна!»

Сьогодні Свята Церква виявляє невимовну радість усього Божого створіння. Це є плід навернення людини заради порятунку Господнього довкілля (створіння), до якого закликала Церква. Беручи активну участь у літургійному житті Церкви та здійснюючи заповідь любові до ближнього, ми переживали наше навернення – зміну способу мислення та поведінки. Прийнявши стан каянника, ми уподібнились до Марії Магдалини, яка, цілуючи, обмила ноги Ісуса своїми слізьми і намастила їх пахощами своєї нової свідомості. «Прихились до моїх сердечних зітхань ти, що прихилив небеса твоїм невимовним приниженням, нехай поцілую і знову обітру волоссям моєї голови твої пречисті ноги, яких луну, в раю, по полудні, почула Єва своїми ушима і настрахалася.» (Стихира Великої Середи). Так Божественний світ приступав до свого Творця, приймаючи Його служіння задля порятунку людини і її довкілля.

Завершився благодатний час Великого Посту - час відродження усього Божественного створіння. Старому життю без Бога настав кінець, натомість прийшов Ісус Христос, щоб започаткувати нову еру для порятунку та обожествлення довкілля. Іван Хреститель, усвідомивши цю новизну, закликає до навернення: «Покайтесь, бо наблизилося Царство небесне» (Мт 3,2). Кожен із нас, увірувавши у благовість Христа, став активним учасником великопосного відродження Церкви.

Не лише людина зраділа приходу Спасителя – уся природа, яка потерпає та гине від прокляття (пор. Бут 3,17), «...нетерпляче очікує виявлення синів Божих» (Рим 8,19). Чим більше ми стаємо подібними до Архетипу Христа, тим ріднішим для нас стає навколишній світ. Існує багато ініціатив та проектів для порятунку гинучого довкілля, але вони залишаться неефективними, якщо їх не довершить Христос власною посвятою.

Час Великого Посту є нагодою до «екологічного навернення» заради порятунку навколишнього світу. Багато людей з вірою та надією прийняли запрошення Христа взяти активну участь у відродженні Божого довкілля, яке Він сам сьогодні очолює.

Завдяки літургійному життю Церкви можемо переживати ті події, які невидимо відбуваються в її утаєній природі. Вся повнота Божественного промислу спасіння осягається в Таїнствах Церкви. З цього потенціалу Церква відновлюється і зростає. Оскільки довкілля є невід’ємною частиною Церкви, то процес відродження відповідно стосується також його. Саме людині Господь доручив бути відповідальною за довкілля та його захист. Для цього вона наділена відповідними відчуттями, чеснотами та владою, які покликана відновлювати у великопосному часі.

Четверта неділя посту була присвячена відновленню та актуалізації чеснот нової людини під духовним наставництвом Івана Ліствичника. Це є новий спосіб життя, завдяки якому християнин може зростати й увійти в Царство Небесного Отця.

В екологічних проповідях хочемо звернути увагу віруючих на те, що великопосне відродження та поступове наближення до нового етапу життя – Великого Дня – стосується також Божественного довкілля. Адже саме через гріх Адама, втрату сопричастя з Богом, природа зазнала згубної руйнації. Людина втратила відчуття спорідненості з Божественним світом, обравши для себе автономний споживацький спосіб життя. Сьогодні природа змушена терпіти людину, сприймаючи її як свого господаря. Тому, як говорить ап. Павло, «… створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих» (Рим 8, 19). Божественний План визволення людини з пут споживацького життя стосується також беззахисного довкілля, яке Бог довірив людині. Вона стала його розумом і устами.

У таїнстві Хрестопоклонної неділі ми літургійно перейшли основоположний етап відродження Божого створіння. Творячи пам’ять животворящої самопосвяти Ісуса Христа на Голготі, ми віднайшли та заново прийняли безцінний Дар – єство досконалої та непорочної Людини. В Євангелії ми отримали також настанови для збереження та розвитку нового буття: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мк 8, 35).